Зовнішня політика Німеччини і відносини з Україною - наукові статті

Уважаемые коллеги! Размещаю две свои статьи по внешней политике ФРГ, опубликованные в "Гилее". Комментарии приветствуются! 

С уважением, М. Кухтин, аспирант кафедры международных отношений и внешней политики ДонНУ.

1. Зовнішньополітичні пріоритети ХДС-ХСС: концепція "німецького федералізму". У статті розглядаються  основні  принципи  зовнішньої  політики ХДС-ХСС та  робляться  висновки щодо  ідей, що  пропагуються  партійним об’єднанням протягом останніх 20 років.
2. Україна і ФРН: проблеми і перспективи стосунків. Основні проблеми сучасних німецько‒українських стосунків розглядаються на тлі еволюції політичної системи України. Аналізуються перспективи співпраці між ЄС і Україною.

УДК 329.1/.6:061.1ЄС

Кухтін М.М.

Зовнішньополітичні пріоритети ХДС-ХСС: концепція "німецького федералізму"

   

   Розглядаються  основні  принципи  зовнішньої  політики ХДС-ХСС та  робляться  висновки щодо  ідей, що  пропагуються  партійним об’єднанням протягом останніх 20 років.

   Ключові слова: зовнішня політика, політична партія, «німецький федералізм», реформування ЄС.

    Стаття присвячена аналізу зовнішньополітичних концепцій ХДС-ХСС (зокрема, доктрини «німецького федералізму») на національному та європейському рівні. У ній буде показано, що цілісне та глибоке розуміння історії виникнення європейських інтеграційних структур, а також наукове завбачення подальших шляхів  їх розвитку неможливе без всебічного  аналізу  зовнішньополітичної діяльності провідних політичних партій ФРН.

Дослідження базується переважно на німецькомовних монографіях [1], присвячених аналізу стратегій ХДС-ХСС у перші роки після об’єднання Німеччини, а також після перемоги на виборах до бундестагу у 2005 р. До обґрунтування використаної методики були залучені роботи вітчизняних та закордонних політологів [2] з теорії міжнародних відносин. Інтернет-посилання дають уявлення про реакцію громадянського суспільства

та наукових кіл на зіткнення інтересів ФРН та її партнерів по ЄС.

    Зосередження уваги на ХДС-ХСС зумовлене наступними міркуваннями:

1) Партійне  об’єднання  є  правлячим  у  сучасній Німеччині,  і  статус  старшого партнера по коаліції дозволяє йому здійснювати вирішальний вплив на внутрішню та зовнішню політику ФРН.

2) Аналіз європейської регіональної системи міжнародних відносин був би неповним без короткого огляду  історії  її формування, нерозривно пов’язаної з розпадом соціалістичного  табору  та об’єднанням Німеччини. Відомо, що  виважена політика тодішнього канцлера ФРН Г. Коля (що належав до ХДС-ХСС) значною мірою сприяла мирному врегулюванню конфліктів, неминучих  за умов докорінної перебудови існуючого світопорядку [3].

3) Порівняльний розгляд  зовнішньополітичних пріоритетів Г. Коля та А. Меркель допоможе зробити важливі висновки щодо світоглядних розбіжностей між різними поколіннями німецьких політиків та їх впливу на практичні кроки ФРН з відстоювання

своїх довгострокових інтересів на міжнародній арені.

4) Християнські демократи вперше приймали участь у виборах до бундестагу у 1949 р., що дозволяє віднести ХДС-ХСС до найстаріших політичних партій Німеччини. Історія цього партійного  об’єднання  є  віддзеркаленням  еволюції німецького парламентаризму  в  цілому, що  робить  її  вивчення  необхідним  елементом  будь-якого політологічного аналізу, присвяченого не тільки суто німецькій, але й загальноєвропейській проблематиці.

    На підставі вищевикладеного ми можемо дати приблизне визначення об’єкта та предмета дослідження. Об’єкт – ті підсистеми сучасної системи міжнародних відносин, у яких ФРН реалізує або може реалізувати себе як повноцінний актор. Предмет – вплив зовнішньополітичних концепцій, суб’єктивних уподобань, стереотипів сьогоднішніх лідерів ХДС-ХСС на шляхи та засоби включення ФРН у європейську та глобальну політичну архітектуру.

    У цьому дослідженні нами будуть використані наступні методи:

1) Порівняльно-історичний.

2) Контент-аналіз.

3) Історико-соціологічний.

    Розглянемо три головних аспекти обраної теми. Спочатку проаналізуємо концепцію «німецького федералізму» в інтерпретації Г. Коля, потім перейдемо до вивчення її еволюції за часів перебування ХДС-ХСС в опозиції до уряду Г. Шредера та, врешті-решт,

побачимо, яких змін зазнала ця ідея після приходу до влади А. Меркель.

    Перш за все, необхідно зазначити, що на початку 1990-х років більшість консервативних німецьких політиків наполягала на поступовій федералізації ЄС, виходячи виключно з міркувань «Realpolitik» [4]. Так, заведено було вважати, що у новій європейській архітектурі ФРН вдасться, спираючись на свою економічну вагу, завадити Франції стати лідером Об’єднаної Європи, хоча б частково нейтралізувати  її політичний вплив та не дати  їй закріпити свою військову перевагу на середньострокову перспективу.

Недивно, що така «асиметрична відповідь» викликала щиру занепокоєність у Парижі, і деякі аналітики стверджують, що уряду Ф. Мітерана було досить важко зберігати поміркований політичний курс, утримуючись від недружніх кроків по відношенню до своїх німецьких партнерів. Це дозволяє зробити висновок щодо внутрішньої суперечливості доктрини «німецького федералізму»  на першому етапі її розвитку: з одного боку, вона об’єктивно відповідала інтересам німецького народу, котрий сподівався на підвищення статусу ФРН як міжнародного актора після об’єднання Німеччини, а з іншого – сприяла зростанню напруженості у Європі, результатом чого стали невтішні підсумки  самітів ЄС на межі XXI-го сторіччя, що зруйнували багато ілюзій з приводу масштабних проектів політичного перевлаштування регіону [5].

    Наприклад, саміт ЄС у Ніцці, що відбувся у грудні 2000 р., багатьма сприймався як поворотний пункт у відносинах Франції та Німеччини, котрі, як вважалося, були «локомотивом» Європейського Союзу після кінця «холодної війни» [6]. І дійсно, саме тоді

багаторічний тандем двох найвпливовіших європейських держав дав помітну тріщину. Очевидно, що двом країнам доведеться відійти від стереотипного бачення Франції як «гальма  інтеграції» та Німеччини як  її головного поборника. Так, є загальновідомим, що саме лідери німецьких федеральних земель вимагають передачі важливих політичних повноважень з європейського рівня на національний (або навіть субнаціональний), що у Парижі сприймається зі чималою занепокоєністю. Крім того, необхідно зазначити, що євроскептики з обох країн можуть скористатися широкою міжнародною дискусією з конституційних питань  задля однобічного  зміщення політичного балансу Європи на користь окремих країн-членів ЄС всупереч інтересам наднаціональних органів, а також задля ефективної протидії передачі компетенцій до Брюсселя у майбутньому.

    Можна зробити висновок, що невдачі французької та німецької дипломатії у Ніцці зумовлені тим, що ці країни чекали від саміту різних результатів. Франція хотіла зосередитися на агенді міжурядової конференції (на ревізії Угоди, перерозподілі голосів у Раді Європи, зміні механізмів прийняття конкретних рішень, спрощенні співробітництва між старими та новими членами ЄС та ін.), у той час як Німеччина наполягала на «глобальних» дебатах щодо долі організації [7].

    Під час цих подій ХДС-ХСС знаходився у опозиції до соціал-демократичного уряду Г. Шредера (1998-2005 рр.) та був позбавлений можливості виправити помилки, котрі він зробив у період перебування при владі. Неможливо не визнати, що новому канцлеру багато в чому вдалося подолати інерцію стереотипів часів «холодної війни» і досягти якщо не прориву, то, принаймні, значного покращення у франко-німецьких відносинах. Так, Франція та ФРН разом чинили опір спробам перевлаштування Близького Сходу, що їх зробили США під керівництвом адміністрації Дж. Буша-молодшого, що свідчить про згоду двох країн стосовно базових питань політики безпеки [8]. Крім того, під час неформальної зустрічі Г. Шредера та Ж. Ширака у Страсбурзі у січні 2001 р. сторони домовилися зустрічатися кожні 6-8 тижнів для консультацій з європейської політики (при цьому зустрічі міністрів закордонних справ двох країн, що грають роль своєрідної підготовки до цих консультацій, мають проводитися не рідше, ніж раз на місяць) [9].

    Також прогрес франко-німецького співробітництва помітний у сфері європейського конституційного процесу:  сторони  розуміють, що  у Європі  вже давно  співіснують різні правові  традиції,  і  тому  тільки чесний  та оперативний обмін думками на цю тему допоможе  уникнути  розчарувань під  час наступної міжурядової  конференції. Дуже показовим є й нарочито мирний тон заяв голови МЗС ФРН Й. Фішера, котрі були зроблені ним відразу ж після саміту в Ніцці та містять беззаперечне визнання ролі Франції як «локомотива Європи» [10].

    Таким чином, ХДС-ХСС та СДПН начебто помінялися ролями у сфері зовнішньої політики. Відомо, що для соціал-демократів на першому місці завжди були соціальне  забезпечення,  розвиток  держави  загального  добробуту,  боротьба  з  безробіттям, виважене керівництво фінансами та інші проблеми, що належать переважно до сфери внутрішньої політики. З  іншого боку, для ХДС-ХСС з моменту його заснування пріоритетами були збільшення міжнародної ваги Німеччини, її подальша інтеграція у європейську регіональну систему міжнародних відносин, пошук взаєморозуміння з усіма без виключення провідними гравцями «вільного світу». Ця схема відповідала дійсності протягом більш ніж 40 років, але об’єднання Німеччини змусило  її головні політичні партії відмовитися від стратегій, що, здавалося б, були визначені раз і назавжди [11].

Уряд А. Меркель врахував невдалий досвід попереднього десятиріччя та значно модифікував доктрину «німецького федералізму»,  за можливості пристосувавши  її до нових умов  і  зробивши  її більш прийнятною для  європейських партнерів ФРН. Завдяки «зміні курсу» ФРН країни «європейського ядра» досягли значних успіхів у боротьбі з екстремізмом та тероризмом на території ЄС, у подоланні наслідків світової фінансової кризи.

    Тим не менш, нещодавні події  дають нам привід  для  занепокоєності,  тому що повернення Берліна до класичного варіанта «Machtpolitik» та його спроби однобічно переформатувати ЄС відповідно до власних уявлень можуть спричинити зростання напруженості у регіоні.

    Так, останні розширення ЄС (2004 та 2007 рр.) відбулися  за рахунок країн, що традиційно знаходилися у сфері впливу Німеччини. Ці події викликали тривогу французького уряду, котрий став активно зміцнювати свій вплив у колишніх колоніях, у першу чергу – у Алжирі та інших середземноморських країнах. Зрозуміло, що усі ці процеси поставили «європейське  ядро» перед новими  труднощами, для подолання яких є необхідними велике терпіння та політична воля. Крім того, світова фінансова криза спричинила новий перерозподіл ролей між двома країнами: Німеччина ще раз довела свою спроможність ефективно вирішувати економічні проблеми європейського масштабу, зробивши свій внесок у порятунок Греції від фінансової катастрофи, збереження зони євро та протистояння «економічному егоїзму» США , а Франція була вимушена змиритися зі статусом «молодшого партнера» у цій сфері. Франція ж, у свою чергу, наполягає на «особливих відносинах» із США та намагається зберегти за собою військове панування на континенті. Все це  змушує Париж скептично ставитися до проектів створення спільних збройних сил ЄС, що їх підтримує Берлін, та спиратися при вирішенні зовнішньополітичних завдань виключно на національну армію [12]. Тривогу викликає також порівняно нещодавня відмова канцлера ФРН А. Меркель від створення спільного міністерства зі справ Франції та Німеччини, мотивована тим, що «згідно з Конституцією, рішення на національному рівні можуть приймати лише ті політики, котрих обрали або призначили на їх пости у Німеччині». З іншого боку, паризьку зустріч лідерів двох країн (лютий 2010 р.), під час якої і була зроблена ця заява, не можна назвати безрезультатною: на ній був прийнятий підсумковий документ, що містить 86 пунктів, у котрому докладно описані спільні проекти у сферах економіки, фінансів та зайнятості населення, захисту навколишнього середовища, інновацій, наукових  досліджень  та  освіти,  зовнішньої політики  та національної  безпеки, над реалізацією яких почнуть працювати вже у найближчий час [13]. На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що жвава суспільна дискусія навколо концепції «німецького федералізму» викликана реальними факторами: вона  обумовлена дійсним неспівпадінням  інтересів провідних  європейських  країн, кожна з яких тяжіє або до федеративного, або до конфедеративного варіанта перевлаштування ЄС. Труднощі з ратифікацією нової Конституції ЄС є важливим симптомом поглиблення суперечок між першою та другою  групою [14]. Ефективне вирішення проблеми ускладнюється, серед  інших факторів, приєднанням до ЄС нових членів, котрі відразу затягуються країнами «старої Європи» у боротьбу за визначення майбутнього шляху розвитку організації. Таким чином, деякі країни Центральної та Східної Європи, орієнтовані і на «особливе партнерство» з США, і на швидку євроінтеграцію, опиняються «між двох  вогнів». Це  зумовлює необхідність  всебічного  обговорення цієї проблематики міжнародним науковим суспільством задля вироблення розумного рішення, котре задовольнить усіх учасників процесу та допоможе  їм оперативно та безболісно пристосуватися до політичних реалій, що безперервно змінюються.

Список використаних джерел

1. Die Vereinigung Deutschlands im Jahr 1990: eine Dokumentation. – Presse- und Informationsamt der Bundesregierung. – Bonn. – 1991; Haneke, Burkhard: Geschichte einer Volkspartei. 50 Jahre CSU 1945–1995. – Grünwald. – 1995; Hans-Peter Schwarz (Hrsg.): Die Fraktion als Machtfaktor. CDU/CSU im Deutschen Bundestag 1949 bis heute. Pantheon. – München. –  2009; Wolfram Bickerich: Helmut Kohl. Kanzler der Einheit. – Econ-Taschenbuch. – Düsseldorf. – 1996.

2. Воронов Д.И. – Пятое  расширение ЕС:  судьбоносный  выбор. // Мировая  экономика и международные  отношения. - 2002. - №9. - С.59-69; Ланг К. – Страны-члены Европейского Союза спустя два года после расширения: уроки и перспективы. // Вестник аналитики. - 2006. - №3. - С.95-105; Современные международные отношения. – М., 2000; Уткин Л. И. – Мировой порядок XXI века. – М.: Эксмо, 2004.

3. Wolfram Bickerich: Helmut Kohl. Kanzler der Einheit. – Econ-Taschenbuch. – Düsseldorf. –

1996. – ss. 13-14.

4. Helmut Kohl. Der Kurs der CDU. Reden und Beiträge des Bundesvorsitzenden 1973–1993. Hrsg. von Peter Hintze und Gerd Langguth. – DVA, Stuttgart. – 1993. – s. 87.

5. Joachim Schild, Hans Stark. German Foreign Policy in Dialogue. The Franco-German Relationship after Nice as Viewed from Different National Perspectives. Доступно  з: http://www.deutsche-aussenpolitik.de/newsletter/issue4.php

6. Joachim Schild. «Den Rhein vertiefen und erweitern»? Deutsch-franzцsische Beziehungen nach dem Nizza-Gipfel\\Deutsch-Französisches Institut. – Aktuelle Frankreich-Analysen. – Nr. 17. – Februar 2001. – s. 2. Доступно з: www.dfi  .de/de/pdf/afa/afa17.pdf

7. Joachim Schild. «Den Rhein vertiefen und erweitern»? Deutsch-franzцsische Beziehungen nach dem Nizza-Gipfel\\Deutsch-Französisches Institut. – Aktuelle Frankreich-Analysen. – Nr. 17. – Februar 2001. – s. 3. Доступно з: www.dfi  .de/de/pdf/afa/afa17.pdf

8. Dean A. and Demeri M. Europeans and Anti-Americanism: Fact vs Fiction. Washington: U.S.

Department of State, Offi  ce of Research, September 2002, p. 26–27.

9. Joachim Schild. «Den Rhein vertiefen und erweitern»? Deutsch-franzцsische Beziehungen nach dem Nizza-Gipfel\\Deutsch-Französisches Institut. – Aktuelle Frankreich-Analysen. – Nr. 17. – Februar 2001. – s. 11. Доступно з: www.dfi  .de/de/pdf/afa/afa17.pdf

10. Joachim Schild. «Den Rhein vertiefen und erweitern»? Deutsch-franzцsische Beziehungen nach dem Nizza-Gipfel\\Deutsch-Französisches Institut. – Aktuelle Frankreich-Analysen. – Nr. 17. – Februar 2001. – s. 10. Доступно з: www.dfi  .de/de/pdf/afa/afa17.pdf

11. Hans-Peter Schwarz (Hrsg.): Die Fraktion als Machtfaktor. CDU/CSU im Deutschen Bundestag 1949 bis heute. Pantheon. – München. –  2009. – s. 201.

12. Point des activités du samedi 26 mars 2011 à 18h00 au 27 mars 2011 à 18h00. Доступно

з: http://www.defense.gouv.fr/operations/autres-operations/operation-harmattan-libye/actualites/

libye-point-de-situation-operation-harmattan-n-9

13. Ангела Меркель отвергла идею создания франко-немецкого министерства. Доступно з:

http://lenta.ru/news/2010/02/04/germfr/

14. EU constitution: Where member states stand. Доступно  з: http://news.bbc.co.uk/2/hi/

europe/3954327.stm

    Кухтин М.М. Внешнеполитические  приоритеты  ХДС-ХСС:  концепція «немецкого федерализма»

    Рассматриваются основные принципы внешней политики ХДС-ХСС и делаются выводы относительно  идей,  которые  пропагандируются  партийным  объединением  в течение последних 20 лет.

    Ключевые  слова:  внешняя  политика,  политическая  партия, «немецкий федерализм», реформирование ЕС.

    Kukhtin, M.M. The external policy priorities of the CDU-CSU: the concept of the «German federalism»

    The main principles of the external policy of the CDU-CSU are examined in this article and conclusions are made on the evolution of the ideas advocated by the party union during the last 20 years.

    Key words: foreign policy, political party, «German federalism», the EU Reform.

УДК 327.35(4НІМ)+327.82(4УКР)

Кухтін М.М.

Україна і ФРН: проблеми і перспективи стосунків

    Основні проблеми сучасних німецько‒українських стосунків розглядаються на тлі еволюції політичної системи України. Аналізуються перспективи співпраці між ЄС і Україною.

    Ключові слова: зовнішня політика, європейська інтеграція, політична система.

(стаття друкується мовою оригіналу)

Кухтин М.М.

Украина и ФРГ: проблемы и перспективы отношений

    Основные  проблемы  современных  немецко-украинских  отношений рассматриваются  на фоне  эволюции  политической  системы Украины. Анализируются перспективы сотрудничества между ЕС и Украиной.

    Ключевые слова: внешняя политика, европейская интеграция, политическая система.

    Целью исследования, источниковую базу которого формируют работы немецких и американских политологов, а также сообщения украинской и зарубежной прессы, является анализ украино-немецких отношений как важного компонента европейской политики Киева.

    По мнению ряда  специалистов,  замедление  евроинтеграции Украины в первую очередь обусловлено недовольством ЕС авторитарными тенденциями во внутренней политике страны. Так, «Der Spiegel» со ссылкой на эксперта фонда «Наука и политика» перечисляет следующие признаки кризиса демократии в Украине:

1) Растет количество журналистов, жалующихся на политическое давление;

2) Оказывается давление на неправительственные организации;

3) Намечается конфликт украинской власти с киевским филиалом фонда Конрада Аденауэра;

4) СБУ проводит проверки организаций, поддерживаемых International Renaissance Foundation Джорджа Сороса.

5)  Были  отменены  ограничивавшие  полномочия  президента  поправки  к Конституции.

6) Перед местными выборами в октябре 2010 г . Закон о выборах был изменен в пользу Партии Регионов [1].

    Очередной кризис в отношениях Украины с Объединенной Европой наступил после ареста Ю.Тимошенко, который многие европейцы расценили как политическое преследование. А именно, 5 августа 2011 г. председатель Европейской народной партии В.Мартенс выразил свое несогласие с последними решениями Печерского районного суда г. Киева по ее делу. «Я не удивлен, что сегодня суд отдал приказ об аресте Юлии Тимошенко. На протяжении месяцев было совершенно ясно, что режим Януковича ведет политически мотивированное  судебное  дело. Мотив  очевиден –  устранение главного препятствия для возвращения к советскому стилю авторитаризма. Сегодня Украина сделала шаг в этом направлении» [2], – говорится в его официальном заявлении. Украинское  руководство  проигнорировало  недвусмысленные  сигналы  из Брюсселя, что привело к фактическому провалу саммита Украина – ЕС, хотя до 19 декабря 2011 г . у Киева было достаточно времени для исправления допущенных ошибок. Так, освобождение Ю.Тимошенко побудило бы руководство ЕС пойти на уступки и парафировать Соглашение об ассоциации, закрыв глаза на несоответствие Украины некоторым критериям организации.

    Недостатки  европейской  политики  Украины  в  полной  мере  проявились в  украино-немецких  отношениях.  Как  известно,  пятые  украинско‒немецкие межправительственные  консультации  в феврале 2004  г .  дали  более  чем  скромный результат,  после  чего  сотрудничество  в  данном  направлении  было фактически свернуто. Причин  такого  развития  событий несколько: «визовый  скандал»,  стоивший карьеры ряду сотрудников консульства ФРГ в Киеве, обвинение украинскими правоохранительными органами посла Украины в Германии С.Фареника в незаконной торговле газом, а также правительственный кризис в Украине в сентябре 2005 г . Анализ  показывает,  что Киеву  до  сих  пор  не  удалось  вывести  отношения  с ключевым европейским партнером на достигнутый к 2004 г . уровень. Официальный визит президента В.Януковича в ФРГ в августе 2010 г . закончился неудачей. Открытие мемориальной доски в честь Леси Украинки и возвращение в Украину ранее похищенной картины Караваджо не требовали личного участия главы государства, а от юридически обязывающих заявлений принимающая сторона воздержалась, ограничившись  общими  геополитическими  рассуждениями. «Нельзя  ставить  так  вопрос, или  ты  больше на  стороне Европейского Союза, или на  российской  стороне. Мы хотели бы, чтобы за счет подписания соглашения об ассоциации Украины с ЕС была укреплена позиция украинской стороны... Украина находится рядом с Евросоюзом, в то же время Россия также играет важную роль, и необходимо, чтобы отношения с Россией развивались, ведь это имеет значение и для энергетической кооперации» [3] – говорится в заявлении А.Меркель по итогам встречи. Немаловажно, что визит был омрачен двумя событиями, бросившими тень на имидж Украины на международной арене. Широкую огласку получил факт слежки СБУ за немецким журналистом К.Шуллером [4],  который  спецслужба  сначала попыталась  скрыть, но потом  была вынуждена признать под давлением президента. Кроме того, во время украино-немецкого бизнес-форума возле берлинской гостиницы «Адлон» состоялся митинг в защиту свободы слова, организованный маргинальными украинскими общественными деятелями. Мероприятие не оказало существенного влияния на исход переговоров, однако оно, несомненно,  обратило  внимание немецких политиков на  ситуацию  с правами человека в Украине.

    К сожалению, ошибки администрации В.Януковича превратили «укрепление позиций украинской стороны» в задачу повышенной сложности. По словам постоянного председателя Европейского совета Х. ван Ромпея, произнесенным в Киеве 19 декабря 2011 г., Европа обеспокоена «определенной политизированностью судебной системы в Украине», свидетельством которой является дело Тимошенко [5]. Заявление политика проливает свет на охлаждение отношений между Украиной и ЕС и напоминает о необходимых предпосылках их нормализации.

    Сохранение  существующих  тенденций  внешней политики Украины приведет  к самоизоляции страны на международной арене и закреплению за ней геополитического статуса «ничейной земли». Данная точка зрения подтверждается анализом немецкого ученого В.Шнайдер-Детерса,  считающего,  что Украина пока не может поместить «двухвекторную» политику В. Януковича, т.е. «европейскую интеграцию», с одной стороны, и «стратегическое партнерство с Россией», с другой, в «панъевропейский» контекст. По его мнению, действующий президент Украины стремится только к свободной торговле с Европейским Союзом и к интеграции украинской экономики во внутренний рынок ЕС, не придавая решающего значения собственно политическому объединению европейских стран [6].

    Концепция «многовекторности»  заслуживает  отдельного  рассмотрения. Стоит обратить  внимание  на  то,  что  данный  термин  неверно  понимается  рядом  представителей  украинского политикума и  ученых. Вне  всякого  сомнения,  углубление сотрудничества с одними странами не должно угрожать развитию отношений с другими, и в условиях глобализации проведение сбалансированной внешней политики является безальтернативным для любого современного государства. С другой стороны, многовекторность целесообразна как принцип сотрудничества, но неприемлема как принцип интеграции, потому что различные региональные международные организации предъявляют к своим членам взаимоисключающие требования. Вся новейшая история Украины служит иллюстрацией недальновидности некоторых ее политических лидеров, считающих, что страна, вступившая в ОДКБ и ЕврАзЭС, сможет выйти на новый уровень сотрудничества с НАТО и ЕС, причем обратная позиция неверна по тем же причинам. В свете вышеизложенного не вызывает удивления негативная реакция Берлина на поступающие из Киева противоречивые сигналы, свидетельствующие о неготовности Украины идти до конца ни в одном из двух возможных направлений.

    Христианские демократы, в 1950-х гг . настоявшие на западной интеграции ФРГ ценой отказа от немедленной нормализации отношений с социалистическим блоком, являются для современных украинских элит образцом последовательности и политической воли. Известно, что внешняя политика правительства К.Аденауэра прошла испытание Берлинским кризисом 1958-1961 гг., в ходе которого Н.Хрущеву почти удалось посеять рознь между ФРГ и ее заокеанскими союзниками.

    Таким  образом,  идея «многовекторности»  является  удобным  прикрытием  для некомпетентности украинского правительства, неспособного к осознанному выбору между существующими геополитическими альтернативами.

    В заключение необходимо проанализировать пути преодоления кризиса в украино-немецких  отношениях. По мнению  американского политолога  З.Бжезинского, Украина является самостоятельным  геополитическим центром, от судьбы которого зависит будущее и ЕС, и российской имперской идеи [7]. Отсюда он делает вывод о необходимости включения страны в евроатлантическую систему коллективной безопасности [8]  в  рамках  оси Париж-Берлин-Варшава-Киев,  считая,  что посильное участие Украины в деятельности «Веймарской тройки» может стать важным шагом в данном направлении.

    С другой стороны, украинские дипломаты могут много сделать для превращения оси «Берлин-Москва» в треугольник «Берлин-Киев-Москва» с дальнейшей организацией трехсторонних консультаций по ключевым вопросам международной жизни. К сожалению, опасность новой «газовой войны» делает данный проект неосуществимым в краткосрочной перспективе.

    Украине  следует  во  всеуслышание  заявить  о  своей  готовности  бороться  с глобальными изменениями климата, поскольку охрана окружающей среды является одним из приоритетов внешней политики А.Меркель.

    Кроме того, не следует ставить будущее германо-украинского сотрудничества в зависимость от развития отношений между Берлином и Москвой: нельзя не учитывать тот факт, что ряд стратегических целей ФРГ на постсоветском пространстве будет достигнут в обход официального Киева, что отнюдь не умаляет роль Украины в региональной системе международных отношений.

Список использованных источников

1. Weiland S. FDP und Union fordern deutliche Mahnung an Kiew. Режим доступа: http://www.spiegel.de/politik/ausland/0,1518,729444,00.html.

2. EPP President: `Tymoshenko arrest brings Ukraine one step closer to Soviet-style authoritarianism`. Режим доступа: http://www.epp.eu/press.asp?artid=1623&fullview=1

3. Меркель: нам в ЕС необходимо смягчать отношения Украины и России. Режим доступа:

http://www.unian.net/rus/news/news-393319.html.

4. Im Gespräch: Valerij Choroschkowskij. «Frau Timoschenko ist im Kriegszustand». Режим

доступа: http://www.faz.net/aktuell/politik/ausland/im-gespraech-valerij-choroschkowskij-frau-

timoschenko-ist-im-kriegszustand-12253.html

5. Ван Ромпай призвал Киев навести порядок в судебной системе. Режим доступа: http://

podrobnosti.ua/power/2011/12/19/810441.html

6. Шнайдер-Детерс В. Европейская функция Украины, или Как Украина может стать «общеевропейским фактором». Режим доступа: http://zn.ua/articles/80339

7. Бжезинский З. Великая шахматная доска. – М.: Междунар. отношения, 1998. – С. 26.

8. Op. cit. – С. 46.

    Kukhtin, M.M. Ukraine and the FRG: the problems and prospects of relations

    The main problems of the German-Ukrainian relations are examined against the background of the evolution of Ukraine’s political system. The prospects of cooperation between the EU und Ukraine are analysed.

    Key words: foreign policy, European integration, political system.